Надрукувати
E-mail1911 рік. Серпень. У Глухівському учительському інституті закінчилися вступні екзамени. Біля трьохсот чоловік із завмиранням серця чекали результатів. Це були, в основному, люди в літах, які вже попрацювали сільськими вчителями. Лише декілька хлопців, що прийшли безпосередньо зі школи, наважились на такий великий конкурс - десять на одне місце. Наймолодшим був Олександр Петрович Довженко, якому минуло лише сімнадцять років.
У актовій залі директор інституту Григоревський зачитував список прийнятих і коротко зупинявся на декому з них:
- «Обращает на себя внимание работа по русской литературе на тему, взятую у Николая Васильевича Гоголя, - «Выходя из мягких юношеских лет в суровое ожесточенное мужество, забирайте с собою все человеческие движения, не оставляйте на дороге, не подымете потом». Тема трудная, но раскрыта глубоко и, я бы сказал, талантливо. Написал эту работу самый молодой из поступающих, которого мы принимаем в институт, Довженко Александр Петрович…»
Так Олександр Довженко став студентом учительського інституту і мешканцем старовинного українського міста Глухів, де пізнав перше кохання, де вперше на березі замріяної Есмані склав і усно проголосив «Зачаровану Десну».
Дотепний, жвавий хлопець, чуйний товариш, здібний карикатурист, прекрасний декламатор - таким його запам'ятали товариші по навчанню.
В інституті у Довженка зміцніла любов до художнього слова, народної творчості. Саме в студентські роки він вперше познайомився з українською забороненою літературою, яку читав на квартирах товаришів та в хаті у свого найближчого друга Петра Фурси, майже ровесника, з яким його єднало щире юнацьке побратимство.
Кожен день в Олександра був чітко розписаний. Зранку - заняття в інституті, після обіду - репетиторство, з метою заробити на хліб, а ввечері - підготовка домашнього завдання. Цей розпорядок порушувався лише у вихідні чи святкові дні, коли Сашко ходив до Петра Фурси, який жив у селі Береза, за сім кілометрів від Глухова.
О.Довженку подобалося це село. Воно нагадувало рідну Сосницю. Особливо радувала Петрова хата - звичайна селянська із садом і пасікою. Ця хатина і зараз стоїть по вулиці Кірова.
Звичайно, в ті часи жителі села Берези і не підозрювали, що поряд з ними співає, розповідає байки, читає книжки майбутній великий митець. Тому кожного вихідного дня поспішали до Фурсиної хати просто послухати українських пісень.
Петро Фурса, його брат Сергій і Олександр Довженко організували своєрідний сільський етнографічний хор - багатоплановий етнографічний ансамбль.
О.Довженко і П.Фурса склали незвичний на той час репертуар. Тут звучали такі українські народні пісні: «Повій, вітре, на Вкраїну», «Тече річка невеличка», «Ой, лопнув обруч». Особливо хвилювали березівчан виконання пісень «Заповіт» і «Думи мої, думи» на слова Т.Шевченка.
Невдовзі в Довженкового хору з’явився грізний суперник. Ним став місцевий піп Василь-чорносотенець, агент жандармерії, який занепокоївся тим, що його парафіяни замість церкви щонеділі поспішають до Фурсиної хати. Цього церковнослужитель стерпіти не міг. Тому, з метою контрпропаганди, зібрав і собі хор - церковний. Залучив туди хлопців і дівчат з багатих родин. Проводив репетиції у церковнопарафіяльній школі. І хоча був непоганим керівником, та все ж ішли до нього неохоче, хор Довженка і Фурси березівчанам подобався більше. Олександр Довженко, Петро, Сергій і Ганна Фурси остерігалися попа-чорносотенця. Часто, коли приносили заборонені книжки під полою, наказували меншій сестрі Ніні погуляти біля воріт, наглядаючи, щоб не йшов піп чи урядник. Тоді ще маленька дівчинка годинами стояла біля двору, виконуючи роль стража і берегині українського слова, що мовилося в стінах її дому. Старші брати разом з майбутнім митцем читали заборонені поезії Т.Шевченка, статті Чернишевського і Герцена, переймаючись національним духом.
Учасники колективу, створеного за участю О.Довженка, не тільки декламували, співали, танцювали, а й організовували вистави.
І досі найстаріші жителі села Берези згадують постановки п’єси І.Котляревського «Наталка Полтавка», де Петро з Олександром були за режисерів, Сергій, брат Петра Фурси, зіграв Виборного, а Ганна, сестра Петра, – Терпелиху.
Та пройшли студентські роки О.Довженка і П.Фурси, друзі роз’їхалися. І хоч Довженків ансамбль залишився, та вже ніколи Береза не чула у його складі веселого гучного Довженкового голосу.
У червні 1914 року, удостоївшись по закінченню курсу навчання звання «учителя вищепочаткового училища», О. Довженко одержав свідоцтво про закінчення Глухівського учительського інституту.
Згодом, Олександр Петрович часто згадував глухівський період свого життя, подумки вертався до рідного інституту: «Я згадую Глухів і свою романтичну юність…учительський інститут. Він стоїть переді мною, як живий, білий, чистий, з штамбовими трояндами і посипаними жовтим піском доріжками садка…».
